Меню сайту

Зі спогадів Сальник Євгенії Олександрівни

 

Сальник Євгенія Олександрівна – мешканка Каланчака. Війна стала для неї випробуванням. Не раз доводилось складати іспит на життя. Ніби батогом розкраяли її дитячу душу, коли п’ятнадцятирічною під поліцейським наглядом, у легенькому сарафані та домашніх капцях, погнали на комісію, а звідти у вагоні – товарняку до Німеччини. Везли під відкритим небом не один день. І так хотілося кричати, кликати на допомогу, бо тоді й ніхто не сподівався на повернення. Сталося це 16 липня 1943 року, незадовго до визволення Каланчака. Їх привезли в с. Грінау, район Олау (нині територія Польщі, а на той час – Східна Прусія ). Разом з односельцями трималися спочатку тиждень в таборі – розподільнику, де годували запареним молотим кураєм та сирим насінням. Потім перевезли в наступний табір – біржу, де на них завели картки з відтисками пальців. З біллю та гіркотою згадую ті часи, зазнавши в такому юному віці приниження людської гідності. Разом з Мовчан Л.В., Ткаченко Н.К. нас купив дуже багатий німець. Коли нас привезли в село, зібралася юрба дорослих і малих, які почали образливо кричати, сміятися, а потім обпльовувати. Я запам’ятала це на все життя. Жорстокий був час і страшний. За життя зубами чіплялися. І як викреслити з пам’яті той час у неволі? У хазяїна їх працювало 11 чоловік: троє французів, три бідних німки, чотири поляки та я – одна українка. Вже через два тижні навчилася розмовляти по–польськи. Орала землю, сіяла, доїла корів. Зрання до вечора - у непосильній праці. За час перебування в Німеччині два рази підривалася від тяжкої праці. Проживали в бараку який не опалювався. А ще постійно докучав голод. Сніданок складався з ячмінної кави та тоненької скибочки хліба. В п’ятницю взагалі не давали їсти – пісний день був. Одного разу після роботи в полі відмовилася доїти корів, так як руки були в ранах. Через п'ятнадцять хвилин прибув поліцай і поставив свої умови: або я йду доїти корів або відправляють мене до концтабору. Так і жили з вірою у Перемогу та повернення додому. Пережили і голод і холод. Взимку дали дерев’яні боти обшиті брезентом, жакет, витканий з кропиви, згодом злежану кофту. Так і зимували.

У лютому 1944 року діждалися визволення, але дорога додому була дуже довгою. Три роки переходили із рук в руки. Заради того, щоб швидше потрапити на Батьківщину - 200км йшли пішки. Потім три місяці працювала телефоністкою в запасному полку. Коли повернулася додому, знову бідність. Все було зруйноване, усе вимагало робочих рук. Орали і сіяли коровами, волами, зціпивши зуби, бо вірили, що стане краще.

З 1950 року працювала бухгалтером та вчилася заочно в Херсонському кооперативному технікумі. Незабаром вступила до інституту, але мусила кинути за станом здоров’я. І весь цей час КГБ не давали покою. Два роки без дозволу КГБ не брали на роботу. Багато років пройшло, а не забулось… Війна, окупація, голод, неволя – про усе це так важко і боляче пам’ятати.

Вхід на сайт

Новини школи

Серпнева конференція

26 серпня 2016 року наша школа приймала гостей зі шкіл селища та району. Переглянути фото можна за посиланням: 


Літо 2016

Закінчився навчальний рік, проте робота школи продовжується.


Безпека дорожнього руху


Перше вересня

День Знань. Навіть погода раділа початку навчального року!


Закінчились осінні канікули...

Чому так швидко пролітає тиждень? Наче і відпочити не встигли?! А уявіть, якби і цього тижня не було? Чи стало б нам важче?


Погода в Каланчаку
Мини - чат

200
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz