Меню сайту

Зі спогадів Надії Митрофанівни Степурської

 

Надія Митрофанівна Степурська – мешканка Каланчака. 1942 року, її шістнадцятирічну, забирали у неволю. Першого разу вона втекла і переховувалася у тітки. Але за третім набором її вже вартували, аби не втекла.

У хаті усі голосили, мов над покійником. Коли молодь гнали на станцію, то брат Надін, Павло біг і кричав: «Сестричко, я тебе більше не побачу!» Німець з усієї сили вдарив його ногою.

       І так сталося, так уже на роду написано, мабуть, - каже Надія Митрофанівна, що брата я вже більше не побачила. Смертельно травмували його у млині. Коли гнали нас на станцію, то по дорозі бомбили, але куди побіжиш – довкола голий степ. У Херсоні нам батюшка дав свічки на дорогу, а монашка наділа кожному хрестик і вручила молитовники. Набили нами, невільниками, товарні вагони так, що можна було лише сидіти, притулившись одне до одного. Аж днів через п'ятнадцять потрапили до Німеччини у табір. Усіх розібрали, а я залишилась одна. Згодом потрапила в інший табір, у Кар’єр, камінь добувати. Часом каміння ламалося і калічило жінок. Але кому до нас було діло? Як упадеш, то дістанеш добрячої лайки від наглядача. Тому й мусиш працювати. До вечора «кандалами» ноги до крові розтирали. А на роботу і з роботи мусили шеренгами йти. Слідом за нами німченята біжать та дразнять. А нам від того, як ножем по серцю. Харчі які були, з дозволу сказати - капуста з черв’яками, тому їсти після такої важкої роботи дуже хотілося. Наглядачі навіть присісти не дозволяли, тому їли ми стоячи. На вечерю давали по дві картоплини та по шматочку хліба з опилок, та ще й щось рідке, ми й не розбирали, що там плаває. А з часом я потрапила в одну сім’ю, де було двоє малих дітей. Треба було варити, прати, прибирати. Як не старалася я, та все не встигала. Отож били мене за діло і без діла. Одного разу дуже мене побили. Іду я й плачу (послали дітям за молоком). Раптом чую українську мову: «Дівчинко ти чого плачеш?» Я підняла очі і побачила літнього чоловіка, який співчутливо сказав: «Не плач, скоро війна закінчиться, поїдеш додому. У мене на Україні два сини воюють, вісточки від них давно не має. А звідси я тебе заберу. Краще вже у таборі».

І знову табір, тільки інший. Роботи вже не боялася, тільки голод дошкуляв. Якось пішли з подругою, щоб вирвати брукви, аж тут німець почав стріляти в нас. Дивом залишились у живих. Уже перед капітуляцією потрапила у родину, до людей, які не погано ставилися до мене, давали їсти те, що й самі їли, а коли гітлерівці зазнали поразки, то прохали залишитися з ними. Але так хотілося додому, хоча потрапити туди було дуже важко. Везли солдат, техніку.

Довгою була дорога на Україну, довелося ще три місяці на збірному пункті у Ростові працювати, аж 28 листопада 1945 року приїхала до Херсона і ступила на рідну каланчацьку землю. Я пережила немало, у мене «украли» мої найкращі молоді роки. І тепер не легко живеться. Але жити хочеться. Тільки б знову не було б війни.

Вхід на сайт

Новини школи

Серпнева конференція

26 серпня 2016 року наша школа приймала гостей зі шкіл селища та району. Переглянути фото можна за посиланням: 


Літо 2016

Закінчився навчальний рік, проте робота школи продовжується.


Безпека дорожнього руху


Перше вересня

День Знань. Навіть погода раділа початку навчального року!


Закінчились осінні канікули...

Чому так швидко пролітає тиждень? Наче і відпочити не встигли?! А уявіть, якби і цього тижня не було? Чи стало б нам важче?


Погода в Каланчаку
Мини - чат

200
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz