Меню сайту

Окупація, 1942р. Запровадивши свої ненависні «нові порядки», німці, яких не багато було в Хорлах, об’явили про «вербовку». Так називали хорляни наказ місцевого коменданта, який об’явив, щоб всі молоді й здорові жителі прийшли вранці до управи з речами. Буде відправка молоді до Німеччини за непослух – розстріл. Плач та голосіння жінок повсюди, чулося у Хорлах у ці дні. З зойками, криками проводжали матері своїх дітей на чужину. Виряджала й мене чотирнадцятирічну, мати, свою найстаршу доньку – ой, донечко, я ж тебе більше не побачу! Хто ж мені з малечею допомагатиме? Та звідти ж не повертаються, - приговорюючи до себе голосила моя мати.

- Мамо, не плачте, повернуся я додому, все переживу, а до вас повернуся, - намагалася заспокоїти її.

Посадили нас на підводи десь зо два десятка юнаків і дівчат. Та й повезли в Каланчак. Там знову перевірили нас за списком і поїхали далі на станцію. Там посадили у товарний вагон  і рушив поїзд на Захід. Ще довго у вухах стояв плач матері, крики та стогін рідних.

У вагоні була задуха. Мучила спрага. Вже дві доби ми їхали від станції до станції. Спочатку було просторо у вагоні: можна було полежати на соломі. Аж майже на кожній станції підкидали все нових і нових бранців. На третю добу вже й стати було ніде. Хто стогнав, хто лаявся, а хто й тихенько плакав. Намагалися знайомитися. Страшенно хотілося їсти. Той вузлик, що приготувала мати в дорогу давно вже закінчився. А просити у когось не наважувалася. Так і стояла біля самісіньких дверей, вдихаючи через дірки вагона свіже повітря. Закінчувалася третя доба подорожі. У вагоні подейкували , що незабаром будемо на кордоні з Польщею, а це Біло – русія.

Настала ніч. Хто як міг ладнався спати. А я все стояла. Розвернутися було ніде. Було вже далеко за північ. Поїзд зупинився, на якійсь глухій станції. Ніч була темна – темна. Раптом поряд з вагоном почувся тупіт, якась незрозуміла розмова. Цокнула ляда, відчинився вагон. В обличчя вдарив свіжий потік повітря і очі засліпив ліхтар.

- Десять чоловік з вагону, швидко, швидко. І біжіть хто куди зможете. Швидко, швидко, - прошепотів жіночий голос.

Я не встигла отямитись як із заду штовхнули мене і я випала з вагону.

Десятка зо два вистрибнули.

- Досить, досить я сказала, - зашепотіла жінка в німецькій формі. Світло фон арика вихопило на мить її прекрасне вродливе обличчя й товсту русу косу.

Двері вагону зачинилися і поїзд рушив далі. А я щодуху бігла за всіма у невідому темінь, аби подалі. Спотикалася, падала, але бігла поділі від того страшного вагона Але ще кругом чатувала небезпека. На ранок ми опинилися в трьох . Я, ще одна дівчина і хлопець. Познайомились – всі з нашого району. Коли настав день заховалися в скиртах торішнього сіна й поснули. Ввечері, орієнтуючись за полярною зіркою йшли на схід.

Одного вечора, забрели на околицю одного села. Хлопець обережно зайшов до крайнього двору, звідти вийшла бабуся, дала нам хліба й трохи вареної картоплі. Їли потроху, бо ж давно голодували. За два тижні добралися до Каланчака.

Вночі я підійшла до хати хрещеної, постукала у вікно.

Вона злякалася:

- Господи! Звідки ти така взялася? – спитала вона пошепки.

Я коротко їй розповіла, вона впустила мене переночувати. А рано вранці дала на дорогу харчів і вирядила з дому:

- Боюся тебе тримати в себе. Ти ж втікачка. Йди собі. Німців кругом повно. Ще взнають що ти тут. Пересиділа я весь день в за селом в очереті біля річки. А вночі пішла в Хорли. Ще було темно коли дійшла до своєї хати.

Ой, лишенько, Надю, звідки ти? Тебе вже шукають. Приходили по тебе з управи, казали, що втекла ти десь по дорозі. Якщо тебе знайдуть, то нас всіх розстріляють, - схлипнула пошепки мати.

- Мовчи, Саню, і радій, що донька повернулася. Молодець що жива – здорова дісталася додому. А тепер подумаємо де тебе сховати. Заходь і залазь на піч, а я скоро прийду.

Залізла та й заснула. Виморилася ж бо.

Незабаром повернувся батько, розбудив:

-         Пішли, дочко сховаю тебе.

Потайки пішли на східну частину Хорлів. Там на самій крайній вулиці жили старенькі дідусь та бабуся. Зайшли до них в хату. Батько на підлозі відкинув доріжку й підняв двері погреба.

- Лізь, і сиди тут, аж поки не скажу коли можна вийти звідти. Я залізла. Там було добре: солома, старенька ковдра, подушка, ще й кішка з кошенятами.

Щоночі батько приносив їсти. Розповідав про новини в селі. Кого ще забрали в неволю. Говорив, що німці ще двічі заходили до них додому й запитували, чи не повернулася, бува донька. Розпитували й малих сестер чи не бачили.

- Добре, що вони тебе в ту ніч, як повернулася не побачили, а то мабуть би видали.

Довго сиділа в тому погребі, аж поки не заспокоїлося все та з боку Криму не почулося канонада. Та не вступили наші війська до села.

- Як же тобі, дочко вдалося втекти? – все допитувався батько.

Ось і переказала йому про надзвичайної краси біляву жінку з товстою косою , яку ми весь час сприймали як зрадницю, бо завжди ходила вона з високим німецьким офіцером і була йому за перекладача. А вона щоночі з кожного вагону потай потроху випускала бранців. Це ж який героїзм.

- Так, це велике щастя, що ти зустріла таку гарну і сміливу людину, - усміхнувся батько.

Вхід на сайт

Новини школи

Серпнева конференція

26 серпня 2016 року наша школа приймала гостей зі шкіл селища та району. Переглянути фото можна за посиланням: 


Літо 2016

Закінчився навчальний рік, проте робота школи продовжується.


Безпека дорожнього руху


Перше вересня

День Знань. Навіть погода раділа початку навчального року!


Закінчились осінні канікули...

Чому так швидко пролітає тиждень? Наче і відпочити не встигли?! А уявіть, якби і цього тижня не було? Чи стало б нам важче?


Погода в Каланчаку
Мини - чат

200
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz