Меню сайту


ЧЕРНОБРОВА ОЛЕНА ГЕНРІХІВНА


Я народилася 20 грудня 1928 року у селі Красновка Високопільського району Херсонської області. Моя мама Олена Іссаківна Байєр працювала простою робітницею, а татко - Генрих Петрович Байєр був столярем, багато допомагав людям. Батьки працювали у колгоспі. Сім'я у нас була велика і дружна. Грошей в сім'ї небуло. Виживали за рахунок заробітків батьків. Бувало, мама заріже курку, назбирає продуктів різних і несе все це потім на ринок. Заробить грошенят і щось нам купить. Я, як і всі дітки, ходила до школи. Але коли почалася війна, то про яке навчання можна було говорити. Жили ми в Красновці до 1943 року. У сорок третьому році мене, як і багатьох інших підлітків, насильно відправили на роботи до Германії. Дуже важко пригадувати ті часи, адже нас навіть за людей не вважали. Називали нас лише « русский швайне». Працювали ми дуже тяжко, голодували, били нас. Помістили нас жити у холодних бараках. Годували як небудь. На роботи піднімали на світанку, а відпочивати нас відпускали вже зовсім затемна. На той час у мене було лише єдине бажання- відпочити. Мені випала робота доглядати корів. Я їх пасла, кормила, доїла, виносила навоз. Вже не пам'ятаю скільки було корів, але добре пом'ятаю, що дуже багато! І все це у 15 років! А перед 1945 роком німці перекинули нас на інші роботи - копати окопи. У 1945 році мене та інших людей перевезли на роботи до Польщі, недалеко від Варшави, де я і зустріла Велику Перемогу. Як ми усі раділи! Хіба ж я тоді знала, що мої страждання на цьому не закінчаться. Ми так хотіли додому! І, коли нам сказали, що можемо повертатися, ми плакали від щастя. Та до щастя було далеко. Так, як я по національності німкеня, додому нас не пустили, а відправили до Казахстану у депортацію. На той час я не могла зрозуміти за що все це. У депортації ми перебували довгих одинадцять років, аж до 1956 року. Повторювалося майже все те, що було при німцях. Нас знову за людей не рахували. Ми не мали права навіть вийти за межі села, були зобов'язані кожні десять днів відмічатися у комендатурі! До нас ставилися як до злочинців, ворогів радянської влади! А в 1956 році, коли до влади прийшов Сергій Хрущов, нас реабілітували, але до України ми все одно потрапити ще не могли і у 1957 році переїхали жити до Карагандинської області.

На той час у мене була вже своя сім'я, діточки. Багато працювала та все мріяла повернутися до України, що ми змогли зробити лише у 1967 році, коли мені було вже майже сорок років. Повернувшись до рідного Високопілля працювала у магазині. Жили дуже скромно, але дружно. У 1976 році ми переїхали жити до Каланчака. Працювала на маслозаводі робітницею. Зараз я на відпочинку, маю двох дітей, п'ятьох внуків, двох правнуків і цим щаслива. Коли пригадую ті часи починає дуже боліти серце, навертаються на очі сльози. Голод, холод. Постійних страх. Скрізь людські страждання, відчай. Немає нічого страшнішого за насильницьку людську смерть, смерть маленьких діток. Не дай Боже знову таке пережити! Але

Вхід на сайт

Новини школи

Серпнева конференція

26 серпня 2016 року наша школа приймала гостей зі шкіл селища та району. Переглянути фото можна за посиланням: 


Літо 2016

Закінчився навчальний рік, проте робота школи продовжується.


Безпека дорожнього руху


Перше вересня

День Знань. Навіть погода раділа початку навчального року!


Закінчились осінні канікули...

Чому так швидко пролітає тиждень? Наче і відпочити не встигли?! А уявіть, якби і цього тижня не було? Чи стало б нам важче?


Погода в Каланчаку
Мини - чат

200
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz